Студентський капелан Юрій Остапюк полюбляє ходити у джинсах та сандалях на босу ногу. А на аватарці отця у Фейсбуці – жартівливе зображення Юрія–Змієборця, який підсмажує дракона. Отець Юрій впевнений, що капелан повинен бути відкритим і перебувати поруч зі студентами не раз на тиждень, а зранку до вечора. Гірські походи, волонтерський простір «Dobro», театр «Сад», виховання молоді, як майбутніх батьків – доводять ефективність цієї концепції. Ми попрохали отця Юрка пригадати своє перше «знайомство» зі студентами 5 років тому, а також поділитися згадками про Семінарію та життя, яке їй передувало.
Чому Ви стали саме студентським капеланом?
Під час навчання на 6-му курсі Львівської духовної семінарії Святого Духа, ми із моїм другом, отцем Романом, були на практиці у інтернатах і після отримання диплому мріяли опікуватися саме дітьми-сиротами, давати їм духовний супровід. І ця мрія здійснилася. 4-ри роки я працював, щоб згуртувати молодь і зокрема студентів для підтримки дітей-сиріт. Так народився волонтерський рух «Руки допомоги», який і зараз активно діє. Але у 2013 році, коли я повертався із чергового дитячого табору, мені зателефонував наш синкл, отець Степан, який сказав:
«Досить тобі «бавитися» із дітлахами, хочемо, щоб ти очолив студентське капеланство».
Для мене це був справжній шок. Але я розумів, що це рішення не без волі Бога і все ж таки погодився.
Чи студенти Вас відразу «прийняли»?
Сюди я прийшов з великим страхом, чесно зізнаюся. Ще до мене у Львівській політехніці вже було багато зроблено у капеланській сфері. На той момент тут служив отець Богдан Грушевський. Це дуже важливо, щоб священик, який формує молодь, підготував сприятливий грунт, щоб міг прийти інший душпастир і його теж полюбили. Це вдалося отцю Богдану. Адже тогочасні студенти мене дуже тепло прийняли. Попри те, що я тоді був зовсім «зеленим» священиком, адже служив лише рік.
«Всі присутні подивилися на мене у шоці»
Пригадую, на початках приїхав до студентів у табір, що відбувався у Славську. А я люблю ходити у джинсах, футболках, сандалях на босу ногу. І спершу студенти навіть не думали, що я священик. Лише трохи згодом мене всім представили, як студентського капелана. У той момент всі присутні на мене так подивилися у шоці, вони вже всі на «ти» до мене говорили, віталися неформально: «привіт, привіт!». І я зрозумів, що ти повинен зробити для студента таку площину, щоб він відчував, що зі священиком завжди можна гарно провести час, кудись спільно поїхати. Тоді я і почав думати над новими проектами.
«У шпиталі грали рок-концерт. А наші студенти спали: настільки втомлені, але настільки ж щасливі..»
Які це були проекти?
Першим став спільний похід в гори. Студенти люблять гори, активний відпочинок, де вони себе випробовують, адже піти у гори непросто. У той час, саме почалися Майдан і війна і ми взялися розвивати волонтерський напрямок. Це перевернуло весь наш світ, викладачі також змінювалися. Якщо раніше в університетах часто давали хабарі, то це припинилося. І студенти хотіли знати: «Як я маю переживати цю війну», що можна зробити. Адже автомат вони не могли взяти до рук, та й батьки були б проти. Так прийшла ідея створення театру. Щоб говорити через сцену і так євангелізувати. Спочатку у творчій трупі було 3 людини, а потім стало 30. Ми спершу реалізовувалися тут, а потім у 2015 році відчули, що треба їхати на Схід. На фронт ми ще не вирушали, а виступали у військових шпиталях. Я ще боявся везти студентів у зону бойових дій, адже це велика відповідальність. Під час тієї поїздки ми бачили, як у Дніпровський шпиталь завозять поранених. Їхали машини: перша, п’ята, шоста… Того ж вечора пацієнтів шпиталю розважали гучною рок-музикою, а студенти спали – настільки були втомлені, але настільки щасливі, що можуть долучитися до волонтерства.
Все нашаровувалося. Для мене це був виклик – відразу морально, духовно підтримувати студентів у той час, до чогось їх готувати. Адже у декого із наших брати загинули на війні. Це теж співпережиття. Нікому не було легко. Ні нам, як священикам, бо війна, ні студентам, бо вони були розгублені, ні викладачам, які іноді запитували, як діяти, що говорити. Зараз також є важкий час, але ми кристалізувалися, стали сильнішими.
«Маємо робити все, щоб студенти думали над своїм майбутнім»
Ця сила стала поштовхом до нових ідей?
З’являлися і нові проекти. Зокрема волонтерський простір «Dobro». У його рамках ми їздимо на Схід, проводимо там дитячі табори при парафіях УГКЦ. Зараз ми із студентами активно взяли напрямок виховання молоді, як майбутніх тата і мами. Тобто щоб у майбутньому вони стали добрими батьками, дружинами і чоловіками.
Ще одним новим проектом стане провід духовності, де на лекції ми будемо запрошувати добрих священиків, черниць, ченців, які є дуже профільними у цих питаннях. Бо зараз із війною, гендерними політиками , маємо все робити, щоб студенти та інші молоді особи думали над своїм майбутнім.
Коли працюєте зі студентами, згадуєте свої семінарійні роки? Яким є найяскравіший спогад з тих часів?
Насправді спогадів є дуже багато. У мене було активне життя у семінарії. Я на місці не сидів, брав участь у різноманітних організаціях, братствах. Багато спогадів пов’язані у мене зі співом. Багаааато ми співали, багато їздили. А найбільш запам’яталося коли семінаристи разом кудись виїжджали, якісь пригоди нас очікували. Чи з автами, чи з різними добираннями. Що мені найбільше згадується із семінарії, то це мій курс, якщо чесно сказати. Бо ми були дуже дружні, надзвичайно дружні. Ми в усьому одне одному допомагали і у навчаннях, і у різних пережиттях, які ставалися в особистих моментах. Наприклад, одного разу наш однокурсник захворів і не міг написати наукову роботу. То всі написали по абзацу замість нього, попри те, що у Семінарії завжди був дуже чіткий, правильний режим. Люблю свій курс. Ми щороку збираємося.
Чому Ви вирішили вступити саме до Семінарії?
Ми по-різному це називаємо: поклик, голос Божий, покликання. Моє шкільне минуле було і побожним і непобожним, скажімо так. Бували такі періоди, коли я взагалі не ходив до церкви. Але у моєму житті є декілька осіб, які мене формували таким чином, аби одного дня я сказав: «Так, хочу йти до семінарії». Це, найперше, мої батьки, бо я із дуже релігійної сім’ї. Мої тато і мама прості робітники, але вони люди із глибокою духовністю, які ходять до церкви не лише на свята і вони мене вчили доброго життя. Щоб я був відкритий і добрий до всіх, вмів пробачати і вмів бути вдячним за все. Другою була моя бабця, яка просто мріяла, щоб я став священиком. Хоча у ті часи я робив усе, аби втекти із Служби Божої, бо мені було дуже нудно і я нічого не розумів. Але так як бабця моя говорила, що священство – це добре, воно мені підсвідомо закарбовувалося.
Наступною особою, яка формувала це покликання – це був мій троюрідний брат, отець Віталій Марцинюк. Він приїхав на весілля моєї двоюрідної сестри. Я тоді був чи у сьомому, чи у восьмому класі і він мені привіз касету з музикою. І згодом почав розказувати про семінарію. У мене тоді якраз був стан побожності. Я співав у дитячому хорі, моє життя було тісно пов.язане із церквою. І я тоді задумався, що можливо десь у перспективі буду священиком. І остання особа, яка допомогла мені сформуватися – це мій друг, який зараз також є священиком, отець Ярослав Партика, з яким ми дуже товаришували у 10-11 класі. Це був період мого «непобожного життя», але Ярослав завжди старався мене кудись «тягнути». Співати у церкві, ходити на якісь зустрічі. Він завжди був у моєму житті, виручав мене у різних складних ситуаціях. І ці люди, про яких розповів, сформували у мені, що «Юрка, піди в семінарію» . І я ніколи про це не шкодував, бо для мене Львівська духовна семінарія Святого Духа – це був другий дім, друга сім’я. І коли я вступив і знайшов своє ім’я у списках, то аж скрикнув від радощів. І досі семінарія – це моя сім’я. Коли приїжджаю туди, то відчуваю легку ностальгію, адже є дуже багато спогадів. І я дякую багатьом людям, які допомогли мені сформувати своє покликання і його реалізовувати.
Розмовляла Оксана Бабенко
Фото з Інтернету
